Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) – видатний український вчений, історик, археолог, фольклорист та письменник. Академік НАН України. 

 

Батьки та родина.

Народився Дмитро Іванович Яворницький 7 листопада (26 жовтня за старим стилем) 1855р. в с. Сонцівка (тепер с. Борисівка) Харківського повіту Харківської губернії в родині бідного селянського псаломщика.
Родина Яворницьких складалася з дідуся, бабусі, батька й матері та двох дітей. Батько – Іван Якимович Яворницький (1827-1885) походив із збіднілого дворянського роду; мати – Ганна Матвіївна Терновська – проста селянка та сестра – Агрофена. 

Батько вченого, Іван Якимович Яворницький, маючи хороші вокальні дані, спочатку був псаломщиком, а незадовго до смерті став дяком у своєму селі. Сам Д.І.Яворницький згадував, що батько його «грамотій-самоучка», але добра й розумна людина, читав своїм дітям вечорами «Тараса Бульбу» Гоголя. Шестирічний Дмитро, від природи був дуже вразливий і невтішно ридав над долею козака Тараса. Ті дитячі сльози, виплакані під батьківською стріхою, залишили в душі малого хлопця глибокий слід і оросили зерна майбутньої любові до запорожців. Можливо, це й був той момент, що відіграв значну роль у його майбутній професійній діяльності, як дослідника саме запорозьких пам’яток. 

Початкову освіту Дмитро Іванович здобув у рідному селі. Після того успішно закінчив Харківське повітове училище, до якого вступив у 1876 р. У 1874 р. поступив, — очевидно, не без наполягань батька, — до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її: енергійного, допитливого юнака не вабила духовна кар’єра. Закінчивши протягом трьох років чотири загальноосвітні класи, він не забажав учитися в останніх двох богословських класах і 1877 р. залишив семінарію. Юнака цікавили світські науки, особливо історія, література, мистецтво. Це й визначило подальші шляхи навчання та праці Дмитра Івановича. У 1877 р. Яворницький успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету. 

Після закінчення університету Д.І.Яворницький, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Він розпочав інтенсивне комплексне дослідження історії запорозького козацтва, мандрував землями колишніх запорозьких «вольностей», проводив археологічні розкопки, записував пісні, розповіді місцевих старожилів, вивчав ландшафт, природні умови запорозького краю, збирав власну колекцію запорозьких старожитностей. 

Така кипуча діяльність  призводить до того, що у нього майже немає вільного часу, він майже не буває в дома. Рідні ображаються, вважають, що він їх зовсім забув. Яворницький пише, що не може приїхати додому, бо дуже зайнятий і слабкий здоров’ям.

Навесні 1885 р. батько вченого сильно захворів і у липні 1885 р. в с. Сонцівка від водянки, у віці 57 років, Іван Якимович Яворницький помер. Нажаль, Дмитро Іванович не застав свого батька живим. Телеграма, яку відправили йому рідні, прийшла запізно і Дмитро Іванович встиг лише провести батька у останній шлях.

Стосунки Д.І.Яворницького із матір’ю були прохолодними, не такими близькими, як із батьком. Дмитро Іванович розумів, що це його мати, яка дала життя, годувала та одягала, як могла, так і дбала про свою дитину. Кожного місяця він надсилає матері гроші, таким чином допомагаючи їй, але душевного тепла у спілкуванні між ними не було. 

Смерть свого чоловіка Ганна Матвіївна перенесла дуже тяжко, сильно страждала, для неї це було ударом. І в цей час єдиною утіхою для неї був її улюблений син. З цієї хвилини і до останнього свого подиху вона живе вже не своїм життям, а життям свого сина. Це стає сенсом її життя. Листи матері вченого вирізняються особливою теплотою і любов’ю. Вона дуже хвилюється за сина, бажає йому здоров’я та успіхів. 

Останні роки життя матері вченого пройшли у Межерічі в родині молодшої онучки Тетяни Коломієць. Померла Ганна Матвіївна Яворницька у червні 1916 р. і була похована в Межирічі.  На жаль,  Дмитро Іванович не зміг провести матір в останню дорогу, тому що знову вчасно не одержав надіслану йому телеграму. Молодша племінниця вченого Тетяна Коломієць поховала Ганну Матвіївну, віддала їй останнє вшанування і доглядала за її могилою.

Приклад батька дуже сильно вплинув на розвиток Яворницького — дитини, на його світогляд, на сприйняття навколишнього світу. Батько вченого відіграв значну роль у його майбутній професійній діяльності, як дослідника саме запорозьких пам’яток. А для своєї матері Яворницький був найдорожчою людиною в світі після коханого чоловіка. Дорослі формували зростаючу особистість на базі ідеалів, які були притаманні їх середовищу. 

 

Нестор Запорозької Січі.

Дмитро Іванович Яворницький був неперевершеним знавцем історії запорозького козацтва. Його називали «Нестором Запорозької Січі». Він все своє життя був невтомним збирачем старожитностей колись Катеринославського краю (Дніпропетровщини) і присвятив його збиранню запорізької старовини.

Будучи ще студентом історико-філологічного факультету Харківського університету, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. 

У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки, у зв’язку з цим, його було позбавлено права викладати в Харківському університеті. 

Без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні і розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що у 28 років він майже весь посивів.

У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений як і раніше, кожного літа виїжджав до Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки.

У 1892 році Яворницького об’явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента, в так зване «відрядження», без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв дослідницької роботи. Це були три важких середньо азійських роки у засланні та один рік у Варшаві. 

Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому вдалося зайнятися наукою. На цей раз в Московському університеті і знову на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції до Запоріжжя. Але й у Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до предмета його досліджень реакційно настроєної московської професури.

 В ті роки Д. Яворницький часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому спряла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами та їх глибокий і вдумливий аналіз. Дослідницькі методи Д. Яворницького базувалися на комплексному підході до вивчення історії запорізького козацтва. В коло свого дослідження вчений залучав усі типи історичних джерел, видобуваючи їх не тільки в архівах і бібліотеках (писемні джерела), але й безпосередньо у середовищі колишнього реального існування козаків. 

Обстежуючи терени історичного Запоріжжя та його природничі характеристики, Яворницькому вдалося зібрати побутові (речові) та фольклорні джерела. Починаючи з 1882 р., майже щорічно, протягом півстоліття, він мандрував землями запорізьких вольностей, внаслідок чого зібрав власну унікальну колекцію козацьких реліквій, яка згодом заклала підвалини Катеринославського музею ім. О. Поля. 

У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Єгипті, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря тощо. 

Етапним в творчій біографії Д. Яворницького став VI Археологічний з’їзд, що відбувся влітку 1884 р. в Одесі, на якому молодий вчений вперше постав перед маститою науковою аудиторією. Його реферати і колекція, яку він репрезентував на виставці цього форуму, здобули величезне визнання.

 

Яворницький – музейний діяч.

Перший досвід створення музею Д. Яворницький здобув у Середній Азії, де у 1892-1894 рр. перебував у відрядженні на посаді молодшого чиновника при туркестанському генерал-губернаторові з метою дослідження цього краю і створення музею старожитностей в Самарканді. Музей в Самарканді відкрився у липні 1896 р., коли Д. Яворницького там вже не було, проте саме він стояв у витоків його створення і доклав зусиль до цієї справи.

До переїзду у Катеринослав Д. Яворницький протягом 20 років досліджував історію Придніпров’я, проводив обстеження, розкопував кургани, виступав з публічними лекціями у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Харкові, Лубнах, Ромнах та інших містах України і Кубані, знайомився з представниками влади, місцевими землевласниками, міською і сільською інтелігенцією, священиками та ін. Здобули розповсюдження його книги і статті в центральній та місцевій пресі. У такий спосіб його добре знали як історика запорізького козацтва і місцевого краю.

Коли у місті Катеринославі постало питання відкриття музею ім. О. М. Поля, то кращої кандидатури на посаду директора, ніж Д. Яворницький не знайшли. Запрошення очолити музей надійшло від Катеринославського наукового товариства, адже багато хто із вчених відзначав, що уся молодість, кращі роки і сили Дмитра Івановича були витрачені на працю по увічненню славної пам’яті про Запоріжжя. «І після того, де ж жити, як не на Запорожжі, збираючи і зберігаючи залишки запорозької старовини». 

Катеринославський обласний музей ім. О. Поля відкрився 6 травня 1902 року, на 1-ше грудня 1902 р. в музеї було тільки 2 колекції – Д. Яворницького та К.М. Мельник-Антонович, решта – «випадкові предмети». А вже у 1905 р. в музейному каталозі список жертвувателів містить 165 фізичних і 7 юридичних осіб. В його масштабній збирацькій роботі велику допомогу надали добровільні помічники – представники різних соціальних верств, передусім лікарі, службовці, учителі та ін. Серед тих, хто допомагав Д. Яворницькому створювати музей були місцеві катеринославські можновладці й інтелектуали, представники міської інтелігенції, прості селяни.

Багато зусиль доклав Д. Яворницький до зростання музейних колекцій. Завдяки його подвижницькій пошуковій праці музей ім. О. Поля перетворився на справжню скарбницю пам’яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорізької старовини, зібраних в основному на кошти Д.Яворницького. У 1929 р. в музеї зберігалося 2 тисячі 325 козацьких пам’яток. За час тридцятилітнього керування музеєм Д. Яворницьким (1902-1933 рр.) його фонди зросли до 85 тисяч одиниць.

Значним імпульсом у створенні музею ім. О. Поля став ХІІІ Археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1905 р. в Катеринославі, і в зв’язку з яким Д. Яворницький, за розпорядженням Московського археологічного товариства, протягом 1902-1905 рр. здійснив інтенсивні археологічні дослідження. Серед здобутих ним на той час предметів були: запорізька рушниця з оздобленням слоновою та чорною кісткою; старовинні запорізькі люльки, два мідних рідкісних каламарі; десять курінних печаток, залізний спис та ін.

Яворницький у черговий раз підтвердив звання «шукача і зберігача дорогоцінної старовини», «відданого хранителя запорозької слави». З його допомогою до музею надійшли не тільки рідкісні церковні реліквії, зброя, монети, цінні художні полотна, стародруки, рукописи, але й старовинні рушники, козацький і селянський одяг, годинники, та інші побутові речі XVI-XIX ст. Деякі з них і зараз становлять унікальні колекції, відомі за межами України.

Після відкриття музею та офіційного призначення 2 грудня 1905 року професора Д.І. Яворницького на посаду директора музею, вчений до Москви вже не повертався, пов`язавши назавжди свою долю з містом Катеринославом (Дніпром).

Очоливши музей ім. О. Поля, Д. Яворницький продовжував читати публічні лекції по містах і містечках України та Росії, популяризуючи музей і його колекції. Музеї також запрошували Д. Яворницького на читання лекцій. 

Музеєм Д. Яворницький вславив себе і прикрасив всю Катеринославщину. Інтелектуальне співтовариство вважало цей заклад культурним осередком, в якому перше місце посідав Д. Яворницький. А приятель Дмитра Івановича відомий дослідник з Олександрівська (тепер м. Запоріжжя) Яків Новицький називав музей ім. О. Поля «безсмертною славою» Д. Яворницького. 

Д. Яворницький був талановитим оповідачем. Його емоційна, жива, образна мова, змістовна насиченість і цікавість музейних екскурсій справляли глибоке незабутнє враження на відвідувачів музею, на слухачів його публічних і учбових лекцій. Екскурсії, що проводив сам Д. Яворницький, відзначалися художнім стилем. Він справляв на слухачів враження «поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж таки козака Мамая» (у музеї була зібрана одна з найкращих в Україні колекцій народних картин «Козак Мамай»). 

Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії, які поєднувалися з подорожжю на Дніпрові пороги й зі співами кобзарів.

Музей завжди був для Д. Яворницького на першому місці, сенсом його життя, все було підпорядковано музейній справі. Він був охоронцем музею. Так, під час Першої світової війни, у березні 1916 р., коли до музею нагнали вояків, він залишався в ньому до останнього. Під час громадянської війни 1918-1921 років він вдень і вночі оберігав своє «дітище» від пограбування, зазнав при цьому фізичних страждань, але добився «охоронної грамоти» від Нестора Махна.

За період свого директорства вченому вдалося сконцентрувати в музеї потужні наукові сили (серед яких були видатні вчені, багато з яких в майбутньому стали професорами),  особливо це стосується 1920-х – початку 1930-х рр., коли Д. Яворницький очолював науково-дослідну кафедру (1921-1930) Катеринославського університету та керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді (1927-1932). 

Яворницький поєднував в собі історика-дослідника з істориком-художником, позитивіста з романтиком і був прибічником етнографічного напрямку в українській історіографії. 

За значні досягнення в справі розвитку історичної науки в Україні у 1924 році Д.І.Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році – академіком АН УРСР.

У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук. 

 

Д.І. Яворницький – дослідник Микитинської Січі.

 

Д.І. Яворницький під час подорожей по місцях славного Запоріжжя неодноразово у 80-х рр. ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. відвідував м. Нікополь, що на Дніпропетровщині. Нікопольщину називають колискою козацтва (п’ять із Січей знаходились на території сучасної Дніпропетровщини: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Нова). Під час перебування у цьому старовинному наддніпрянському містечку він здійснював пошукову роботу, спрямовану на місцезнаходження Микитинської Січі. Дослідження Микитинської Січі були узагальнені ним у його найголовніших працях – «Число и порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя» (Київ, 1884 р.), двохтомнику «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (Санкт-Петербург, 1888 р.), «Вольності запорізьких козаків» (1890 р.),  «Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894 Р.) і відомому всьому світові трьохтомнику «Історія запорізьких козаків».

Д.І. Яворницький доклав певних зусиль, щоб зібрати, узагальнити і викласти історію Микитинської Січі та визначити її політичне значення. У 2-му томі «Історія запорізьких козаків» на основі літописів С. Величка і Г. Граб’янки Д.І. Яворницький послідовно розкрив задуми і дії Б. Хмельницького у Микитинській Січі. 

Він описав, що навесні 1648 р. Микитинська Січ під керівництвом Б. Хмельницького стала могутнім джерелом піднесення національно-визвольної боротьби українського народу: тут були отримані перші стратегічні перемоги над поляками, звідси йшли заклики по всій Україні підніматися на боротьбу з ними, сформована повстанська армія, укладено воєнний союз з татарами. 

Під час опису своєї подальшої подорожі у с. Капулівку Нікопольського району до місця Чортомлицької Січі Яворницький намагається знайти відповідь на питання про причину перенесення запорожцями Січі з Микитиного Рогу до гирла р. Чортомлик, де й була згодом сформована Чортомлицька Січ. 

Разом з тим, у дослідженні Яворницький показує перелік планів місць семи Запорозьких Січей, Хортицької, Базавлуцької, Томаківської, Чортомлицької, Каменської, Нової. Микитинської серед них немає через нерозв’язаність до кінця проблеми місця її розташування (це питання було досліджене істориками лише у 2000-х роках). 

В «Історії запорізьких козаків» вчений вперше систематизував і узагальнив наявні наукові праці про Микитинську Січ. Доповнив їх власними спостереженнями. Навіть описав козацькі поштові зв’язки та письмо. В умовах конкретних перепон, які чинили російські чиновники дослідженням Д.І. Яворницького, вони не змогли зупинити створення ним наукової концепції про число, розташування, кордони і порядок Запорозьких Січей, їх значення в історії українського козацтва, зокрема і Микитинської. У цьому полягає науковий та громадянський подвиг Дмитра Івановича Яворницького – патріота України.

Протягом свого життя Д.І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. 

Найголовнішою з них є вже згадувана праця «Історія запорозьких козаків», написана Яворницьким у трьох томах в різні роки: 1892, 1895, 1897. Ця книга є першим найбільш повним історичним дослідженням, в якій подавалась глибока і всебічна характеристика Запорізького краю, історія Запорізької Січі та козаків-запорожців, їх економічного, політичного, військового укладу життя, побуту, звичаїв і культури. Праця охоплює період козацтва від 1471 р. по 1734 рік. 

На сучасній українській мові праця була перевидана у 1991 р.

Яворницький – літературний і художній герой, Людина свого часу.

Д. І. Яворницький був і залишається тим життєдайним джерелом України, з якого черпали і черпають творчу наснагу, сюжети й образи живописці та графіки, скульптори й майстри народного мистецтва, композитори і діячі кіно, режисери й актори. Непересічна постать вченого, знавця історії запорозького козацтва, ще за життя надихала і нині спонукає письменників та творчих особистостей на створення і присвячених йому високохудожніх творів різних літературних родів і жанрів. Свідченням цьому є ціла низка віршів, сторінок мемуарів, романів, повістей, нарисів письменників та художників ХІХ, ХХ і вже теперішнього ХХІ століття.

Письменник Олесь Гончар бачив у ньому «пішого Дон Кіхота», відкривача цілої Козацької цивілізації, а сценаристу О. Є. Ільченку він скидався на загадкового Козака Мамая. Для поета Т. М. Романченка  він пророк Божий, обраний, що став міцно на сторожі пам’яті про борців за волю України, якому запорозький гетьман передав булаву. На думку історика Д. І. Дорошенка Д. І. Яворницький «ціле своє життя присвятив культу запорозького козацтва», а поету М. Т. Рильському він здавався запорожцем-характерником, сучасником тих подій, про які розповідав. Для професора-історика А. С. Синявського – «старий запорозький дуб», який «стоїть на сторожі наукової справи і під його вітами знаходять захист молоді робітники». Професор М. О. Міллер порівнював його з дніпровим порогом: «Я завжди звик уявляти собі, що Дмитро Іванович і в житті, і в роботі стоїть непорушно, як моноліт, як поріг-Ненаситець, об який б’ються хвилі, але зрушити його не можуть». 

Для художника Іллі Рєпіна він – «безсмертна душа Запорожжя» і постав у образі запорозького писаря, якого він у період 1880-1891 років яскраво зобразив у серії картин «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де для образу писаря йому позував сам Д. І. Яворницький. 

 До кола знайомих Дмитра Яворницького входили таки відомі особи як Дмитро Багалій, Євген Чикаленко, Микола Лисенко, Агатангел Кримський. 

 

Як людина та особистість Яворницький мав незвичайні риси характеру, він був чудовим співрозмовником, мав хист уважного слухача і гарного оповідача, був гарним товаришем. Завдяки цьому він легко знаходив спільну мову із дніпровськими лоцманами, і з місцевою інтелігенцією, і з старими дідами, і з німцями-колоністами. Він був відомий як прекрасний виконавець народних пісень та козацьких дум.

Він прожив насичене та цікаве життя. Його доля не була безхмарною. Крім цензорських перепон і фінансових утруднень, йому доводилось долати підозри властей і непорозуміння колег-істориків. Яворницькому довелось працювати у ті часи, коли виявляти симпатії до української мови, досліджувати і популяризувати історію України було дуже небезпечно.

У 20-30-ті роки ХХ ст. Яворницький звинувачувався в ідеалізації козацтва і знаходився під пильним оком спецслужб, на підставі доносів він поступово був позбавлений роботи в університеті, потім у Дніпропетровському обласному архіві, погіршилися його умови праці  в музеї. У 1933 році він був вигнаний з музею. Відтоді його ім’я і творчий на тривалий час були забуті. 

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську (Дніпрі) і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 р. його останки було перенесено на територію Дніпровського історичного музею, який нині достойно носить ім’я Д.І. Яворницького. 

У 1995 р. біля музею було встановлено пам’ятник Д.Яворницькому – видатному вченому, енциклопедисту козаччини, подвижнику, що засвідчив і зберіг для нащадків реліквії славного минулого Дніпропетровщини. 

У м. Дніпрі існує музей-садиба Д.І.Яворницького. Музей розповідає про життя та діяльність Дмитра Яворницького, розміщений він у будинку, де учений жив і працював упродовж 35 років.

Іменем Дмитра Івановича Яворницького названа головна вулиця обласного центру – проспект ім. Д. Яворницького.

1991 року Національна спілка краєзнавців України заснувала Премію імені Дмитра Яворницького. 2005 року НБУ викарбував та ввів до обігу пам’ятну монету на честь Дмитра Яворницького номіналом 2 гривні.